Наталя Баклай

Остання ніч
Василя Симоненка

ПОЕМА
(Уривок)

…Зайшла в палату ЗЛІСТЬ – бліда й тонка,
Від злоби заломила аж зап’ястя.
–       Скажи, що злишся, й доля не така,
Скажи, що чаша випита гірка.
Василь сказав: «Не злюсь. Хай людям щастя».
Всміхнулась ЗАЗДРІСТЬ – шльондра з напівсну.
За неї, кляту, чубились всі ґазди.
–       Скажи, що заздриш друзям по перу,
Вони напишуть правду не одну,
А ти вже ні. Василь зронив: «Не заздрю».
Зайшла НЕПРАВДА, вся якась в іржі,
І ну ж бо приставать, аж мовби сватать,
Манить словами в дальні рубежі:
–       Яка краса – Америки чужі!
Василь прорік: «Я маю рідну матір».
Аж цвіллю НЕЛЮБОВ вся зацвіла.
Сама цвіте, а наче громом бита.
–       Я, – каже, – світ давно вже обійшла,
Візьми мене і дай свого тепла.
Василь прогнав: «Я вмію ще любити».
Спустився страх, немов павук товстий,
Давай снувать над Василем пророчо.
–       Просись у Смерті із останніх сил,
Заплач, за хнич, ну спробуй же, поний.
Він посміхнувсь: «Не вмію і не хочу».
Зігнувся СУМ – старезний дідуган,
Ціпком підпер уже слабкі коліна.
–       Скажи, що ти сумуєш справді сам,
Що вмер в тобі і лицар, і гетьман.
Василь шепнув: «Не вмерла б Україна!»
Пробився ГРІХ, аби й собі бурчать,
В обличчя глянув, відсахнувся спішно.
– Молись, бо грішний, нічого мовчать,
Покайся, як усі, яко закони вчать.
Крізь зуби мовив: «Я помру і грішний».
Ввірвався ВІДЧАЙ весь блідий, як мрець,
Шугнув у морок, аж сипнуло сіллю.
–       Оце вже все. Оце тобі кінець…
Признайсь, що я сплітаю всім вінець.
Василь сказав: «А я в початок вірю».
І руки РОЗПАЧ опустив і скис.
Скривився так, як в дні свої найгірші.
–       А в тебе ж, кажуть, до писання хист,
І віршів жде не списаний ще лист.
Василь поблід: «Ну, що ж, допишуть інші».
Й така ПЕЧАЛЬ на душу налягла,
Мов відібрала всю останню силу.
–       Не маєш ні кола, ані двора,
Що ж ти залишиш з-під свого пера?
–       Дружині ніжність, а пісні – то сину.
РОЗЛУКА стала, бо уже… пора,
Пора прощатись і пора прощати.
Вже БІЛЬ важкий, немов лягла гора,
Яку ні обійти, ні обскакати.
Десь за горою манить янголя,
Але стоїть іще БІДА в палаті,
Й Василь до СМЕРТІ твердо промовля:
– Бери мене, не смій чіпати матір.