Іван Дробний
Від болю в рамці зойкнула газета –
І попрощались каро з-під повік
Печальні очі мудрого поета
У молодий, у лермонтовський вік.
Його талант з вершечку лиш зажеврів,
Обпікши пельку сталінській брехні.
А скільки ледь зароджених шедеврів
Схололо на вулканній глибині!
То з ляку їх гулагівські горили
В міліції паліччям усмирили
На станції, що імені Шевченка,
В свої лабети взявши Симоненка.
Вони б те саме скоїли й Шевченку,
Якби той жив, – не тільки Симоненку.
Тепленького спровадили додому,
Щоб більше вже – ні блискавки, ні грому...
Дарма, кати! У ваше тім'я й дім
Б'ють Василеві блискавка і грім.
Он шерсть димить – кружля смердючий пил.
«Життя не наліза на ваш копил»!
Все вище час його підносить хвилю
Над буднями житейської ріки...
Ти мало встиг, та те, що встиг, Василю,
Не на роки нам буде – на віки.